Осінь очима Галини Вовченко

Хоча зима потроху заявляє вже про свої права, все ж таки хотілося б іще раз повернутися  до чудової, яскраво-мальовничої пори року – осені. 

І  більше познайомити  Вас з творчістю цікавої людини, творцем слова, Галиною Вовченко. Її перу підвласне усе: вірші та гумор, дитячі твори. І це прекрасно. Прекрасно тому, що в них розкривається надзвичайно багата душа авторки, яку слухав би і слухав.

 

«Вірші народжуються з болю.

Найвеселіші, знайте, теж.

Така вже у поета доля:

Боліть чужим і власним болем,

Згорать в огні усіх пожеж.

Таке вже у поета щастя:

Весь світ крізь серце пропускать.

Аж до останнього причастя.

І після нього.

                       Якщо вдасться

Той струм на кров не промінять».

 

Поезія поетеси нагадує напій з  цілющих трав, які ми заготовляємо на зимовий період, де змішані ромашка та м’ята, а ще гіркий полин. У ній радість, біль і смуток нашого непростого сьогодення.

Давайте, все ж таки, повернемось до чудової пори року осені. Осінь очима полтавських майстрів, зокрема, Галини Вовченко.

 До Вашої уваги видання «Фотопоезії Галини Вовченко». Воно є втіленням давньої мрії авторки представити читачам два напрямки своєї творчості – поезію і фотографію – не просто одночасно, під однією обкладинкою, а й під одним кутом зору – фотопоетичним. Хоча і вірші, і світлини, які Галина Василівна представляє у цьому виданні, народжувалися абсолютно незалежно одні від одних, більше того – у різний час.

Обережно гортаючи сторінку за сторінкою цієї збірки, вчитуєшся та вдумуєшся в рядки віршів, і одразу хочеться поділитися з тими, які саме припали до душі.

 

«Дивачка осінь любить теплі фарби,

Мов  дражнячи близькі вже холоди,

Якось лякає і водночас вабить

Її наряд шалено-золотий…

Чому й мені б не взяти свого пензля

І не убрать у вогняні тони

Свої думки, допоки ті не щезли

У заметілях ранньої зими.

Не запалити душу наостанок,

Не спопелити все, що там ще є –

Аби зігріти чийсь наступний ранок

Хоч згадкою про вогнище моє…»

 

ОСІННІ МОТИВИ

       Летить за вітром жовте листя,

А з ним – тепло минулих днів…

Горить калинове намисто

На тілі голому садів…

Близькі морози сиплють срібло

На ще живе волосся трав…

Тремтять на гілці сльози дрібно –

Хтось сиве небо розірвав…

Всю ніч у вікна б’ється темінь

І, певно, з болю завива…

На серці холодно і щемно.

Як дзвін, порожня голова…

  

ІЗ ОСІННЬОГО НАСТРОЮ

…А я люблю цей дим

від спаленого листя:

я згадую із ним

ті дні, що не збулися.

…А я люблю цей дим,

що стелеться аж в душу

і порухом легким

чуття мої ворушить.

І образом блідим

так зір мені туманить!..

Люблю осінній дим.

А він у небі тане…

 

Бажаємо Галині Василівна і дальше творити добро через поезію. Добро оздоровлює і душу й тіло, подовжує життя.