Поетичне попурі «Поезія для мене – то є все»

Буває таке з вами, коли гуляючи на вулиці раптом починаєте чути дивний, наростаючий шум. Незрозуміло, звідки він іде, де зароджується. Він немов висить у повітрі і оточує з усіх боків, поступово наближаючись і заповнюючи простір навколо. Стає голосніше. І ось ви бачите зовсім поруч перед собою каламутну пелену. Вона за секунду огортає вас і обрушується… прохолодними, освіжаючими струменями… дощу. Радісний, дзвінкий – він несе красу і оновлення всієї природи навесні.

Мрійливий дощ

Вмостився дощ на краєчку душі,

постукав тихо, щоб не налякати.

Він мерехтів, співав, читав вірші,

просився ніжним шепотом до хати.

Такий мрійливий був той дощ в ночі!

У нього було серце із росинок,

у нього були крила із парчі,

а очі – з кришталевих намистинок.

Навколо стільки радостей і див…

Ну як йому не мріяти любов’ю?!

І він летів. Він мріяв. Він любив.

Весь світ ховав, де залишались двоє.

Дивак. Романтик. Лився і тремтів,

засліплював сльозами небосхили…

О, як хотів, як дощ отой хотів,

щоби його, як він, до сліз любили!

Oliviya

Дощ

Полоще душу благодатний дощ,

Змиває з шибки ранішню пилюку

І пише ноти по бруківці площ,

Творить симфонію своїм чарівним стуком.

Ви вслухайтесь в мелодію дощу,

Яка краса, тут певно три октави,

Я теплим словом звуки пригощу,

Щоб вони разом тихо заспівали.

 О дивний дощ, ти наша благодать,

Ти музика землі, чарівне, ніжне диво,

Даєш життя, лише хмарки кричать,

Вмиваєш землю, щоб була вродлив.

Автор - Віталій Назарук

Весняний дощ

                                             Похмурий вечір землю оповив,

                                             І сутінки холодні опустились,

                                            Дощ невгамовний все шумів і лив,

                                            Краплинки-сльози по вікну котились...

                                            І слухав я дощу тихенький спів

                                            Під музику, що вітер грав на скрипці,

                                            Так легко й просто грав він, як умів,

                                            Свій біль передавав холодній шибці...

                                            Ця музика була, як тінь, легка -

                                            То десь зникала й знову появлялась,

                                            Немов чиясь невидима рука

                                            До струн весни несміливо торкалась...

                                            І слухав я дощу тихенький спів

                                            Під музику, що вітер грав на скрипці,

                                            Так легко й просто грав він, як умів,

                                            Свій біль передавав холодній шибці...

                                              

    © Таїсїя Танасієнко

Послухаю цей дощ. Підкрався і шумить.

Бляшаний звук води, веселих крапель кроки.

Ще мить, ще мить, ще тільки мить і мить,

і раптом озирнусь, а це вже роки й роки!

А це уже віки. Ніхто уже й не зна,

в туманностях душі чи, може, Андромеди —

я в мантіях дощу, прозора, як скляна,

приходжу до живих, і згадую про мертвих.

Цілую всі ліси. Спасибі скрипалю.

Він добре вам зіграв колись мою присутність.

Я дерево, я сніг, я все, що я люблю.

І, може, це і є моя найвища сутність.

                                      © Л. Костенко