"Альбер Камю: король абсурду" літературне знайомство до 110 років від дня народження французького романіста

Альбер Камю належить до тих знакових митців XX ст., які своєю творчістю вчинили бунт проти несправедливості життя. Щоправда, бунтівний дух письменника змусив його коливатись «зліва направо» та навпаки, але в цьому була логіка: митець шукав і не знаходив свого шляху — шляху надії, людяності й добра. «Ми живемо у світі, де треба обирати: стати жертвою чи катом. Цей вибір не простий. Мені завжди здавалося, що, по суті, немає катів, є лише жертви. Безперечно, у кінцевому підсумку». Такого трагічного висновку дійшов Альбер Камю ще 1945 року. І мав для цього чимало підстав...

Народився майбутній письменник 1913 року в Алжирі, який на той час був французькою колонією, у сім'ї наймита, який через рік після народження сина помер під час Першої світової війни від ран. Мати, іспанка за походженням, працювала прибиральницею в багатих сім'ях. Дитина зростала в злиднях. З 1918 по 1923 роки Альбер навчався у початковій школі у передмісті Алжиру, яку закінчив з відзнакою. Значний вплив на хлопця справив його шкільний учитель Луї Жермен, який, побачивши здібності дитини, як міг, допоміг йому. За підтримки Жермена Камю вдалося у 1923 році вступити до Алжирського ліцею Бюжо, до того ж вчитель добився, щоб хлопець отримував стипендію. У ліцеї (1923—1932) Камю перечитав праці Ф. Ніцше, книги А. Жіда, М. Барреса, А. Мальро, М. Пруста.

Альбер Камю серйозно займався футболом та грав за юнацьку команду клубу "Racing Universitaire d’Alger" (RUA). Пізніше він казав, що спорт та гра в команді вплинули на формування його ставлення до моралі та обов’язку. Частіш за все він був воротарем під час футбольних матчів. Він казав, що ця позиція була найлегшою через те, що так він менше стирав підошви чобіт, за що його часто сварила бабуся. Одного разу друг Камю запитав його, чому він надав би більшу перевагу – театру чи футболу – Камю сказав, що обрав би футбол без найменших вагань.

Під час навчання в Алжирському університеті, де він студіював давньогрецьку філософію, вивчав язичництво і християнство, захоплювався театром, юнакові доводилося багато працювати, що призвело до виснаження організму й захворювання на сухоти. Однак Альбер був життєрадісним та енергійним, жадібним до знань і розваг, чутливим до краси природи й до глибин духовної культури. «Я перебував,— писав згодом Камю,— десь на півдорозі між злиднями та сонцем. Злидні не дозволяли мені повірити, нібито все гаразд в історії і під сонцем; сонце навчало мене, що історія — це ще не все. Змінити життя — так, але тільки не світ, який я обожнював». Захоплення середземноморською природою і французькою філософією через деякий час стали основою його світогляду й естетики.

30-і роки ХХ ст. – бурхливий час напередодні Другої світової війни, а точніше – пауза поміж двома світовими війнами. Молодий філософ опиняється у самому вирі суспільного життя. Альбер Камю – один із ініціаторів створення Театру праці, певний час він очолював Алжирський будинок культури, вступив, а потім вийшов із лав комуністичної партії, активно працював в алжирському комітеті сприяння Міжнародному рухові на захист культури від фашизму, багато друкувався у «лівій» пресі й почав серйозно займатися літературою. Створив перший варіант роману «Сторонній» і нотатки до есе «Міф про Сізіфа». Завершені твори побачили світ у 1942–1943 рр. і викликали захоплення французької інтелігенції. 

 Навесні 1940 року Камю вперше приїздить до Франції, куди остаточно переселяється через рік. В окупованій країні він приєднується до руху Опору, друкується в підпільній газеті «Комба», а згодом очолює її. У 1943-44 рр. Камю публікує в нелегальній пресі «Листи німецькому другові», у яких засуджує спроби виправдати людиноненависницьку ідеологію фашизму. На цей час він уже був відомим письменником, в основі його творчості лежав екзистенціалізм. Екзистенціалізм (лат.: існування) — течія модернізму в літературі. Виникла напередодні Другої світової війни. Характерні риси — суб'єктивізм, індивідуалізм, песимізм, етичне заперечення будь-якого насильства. Представники екзистенціалізму: Г. Марсель, Ж. П. Сартр, С. де Бовуар, А. Камю.

Невелика за обсягом творча спадщина А. Камю створювалася переважно під час Другої світової війни та повоєнних років. Це наклало свій відбиток і на теми, що порушувалися письменником, і на спосіб їх висвітлення. Для його творчості характерне поєднання власне белетристики з філософськими роздумами. У 1947 році вийшов у світ роман «Чума», який засвідчив найвищу межу ідейної еволюції автора: за визначенням самого письменника відбувся перехід від «етапу абсурду» до «етапу протесту».

У 1950-х роках А. Камю пережив світоглядну і творчу кризу, що призвело до зниження його творчої активності. Письменник чимдалі частіше не знаходив відповіді на складні проблеми, які ставило перед ним суспільне життя. Загострилися суперечності, притаманні його світогляду й суспільно-політичній позиції, що знайшло вираження у трактаті «Бунтівна людина» (1951, вперше надрукований в журналі «Лібертер»). Відкриваючи вади буржуазного суспільства Франції та Заходу, Альберт Камю не приймав і соціалізм Східної Європи у його сталінському варіанті. Книга «Бунтівна людина» значною мірою була реакцією на злочини сталінізму, на сталінські масові репресії та терор. На великому історичному матеріалі Альбер Камю дійшов висновку про неминучість переродження революції у тиранію, перетворення колишніх борців проти гноблення на значно жорстокіших гнобителів. У середині 50-х років письменник критикував тих, хто брав участь у придушенні народних повстань проти «соціалістичного» тоталітаризму в НДР (1953р.) та Угорщині (1956р.). 

У 1957 році він отримав Нобелівську премію з літератури "за великий внесок до літератури, що висвітив значення людської совісті", ставши наймолодшим лауреатом цієї почесної нагороди. У своїй промові з нагоди вручення премії, Камю так охарактеризував свою життєву позицію: "Я надто міцно прикутий до галери свого часу, щоб не гребти разом з іншими, навіть вважаючи, що галера просмерділася оселедцем, що на ній надто багато наглядачів і що, окрім іншого, взято невірний курс". Альбер Камю надіслав листа вдячності своєму першому вчителеві Луї Жермену: «Без Вас, без Вашої турботливої руки,… без Ваших уроків і Вашого прикладу нічого такого б не відбулося…» Отримання Нобелівської премії далося Камю нелегко і пригнічувало його впродовж всього життя. Йому не подобалось, що тепер поруч з його ім’ям постійно значилось "Нобелівський лауреат". Цікаво, що через деякий час після отримання премії Альбер приїхав до Алжиру. Водій таксі, коли почув знайоме ім’я, закивав головою: "А, знаю, ви той Камю, що з клубу РЮА!" (РЮА – футбольний клуб, в якому був Камю в юнацтві).

4 січня 1960 року письменник потрапив у автомобільну катастрофу біля міста Санс. За офіційною версією автомобіль, у якому Альбер Камю разом з родиною свого друга Мішеля Галлімара повертався з Провансу до Парижа, вилетів з дороги і врізався в платан неподалік від містечка Вільблевен за сто кілометрів від Парижа. Камю загинув миттєво. Галлімар, який був за кермом, помер у лікарні через два дні, його дружина і дочка вижили. Серед особистих речей письменника було знайдено рукопис незакінченого роману «Перша людина» та невикористаний залізничний квиток. Альбер Камю похований в місті Лурмарен в районі Люберон на півдні Франції.

Філолог Ю. Ковбасенко так писав про А.Камю: «Людина, яка стала «совістю Заходу», торувала шлях між фашизмом і комунізмом і створила міф, який допоміг Європі боротися, коли чума здавалася нездоланною, а боротьба з нею неможливою...» А. Моруа відзначав: «Ось молодий письменник, який з перших кроків проник у саме серце сучасного світу». Пояснюючи вражаючий успіх Камю у сучасників, додавав, що цей митець був, з одного боку, «живим дзеркалом цілого покоління», а з іншого - «прикладом письменника, який ніколи не здається».