У пошуках справжньої краси та щастя (до 170 річчя від дня народження Гі де Мопассана)

Гі де Мопассан (1850-1893) – французький письменник, якого вважають натуралістом і декадентом, відомий в основному завдяки своїм новелам. Його творам притаманні сильні акценти іронії, сатири та суспільної критики. Гі де Мопассан - один із найвизначніших майстрів французького реалізму XIX ст., автор новел і романів, послідовник Бальзака та учень Флобера, Поширеною була думка, що Гі де Мопассан - один із найкращих новелістів XIX ст. Загалом Гі де Мопассан написав близько 300 новел, об'єднаних у півтора десятка збірок. Три з них були видані по смерті письменника, до них увійшли лише ті твори, які він не перевидавав за життя.

Народився письменник 5 серпня 1850 року в незаможній дворянській родині у Нормандії, на півночі Франції поблизу порту Гавр. Дали йому довге ім'я Анрі Рене Альбер Гі де Мопассан, хоча сам він з дитинства називав себе коротеньким Гі.

У 1868 році, після семінарії, поступив до старшого класу Руанського ліцею. Руанський період вагомий у літературній біографії Мопассана. Тут він зустрів свого першого літературного наставника й першого критика: ним опікувався товариш його дядька — Луї Буйне. Це був талановитий поет, викладав французьку літературу, обіймав посаду хранителя Руанської бібліотеки.

Саме він познайомив Гі зі своїм товаришем Гюставом Флобером, який на той час уже був відомим і шанованим письменником.

Перші літературні спроби Мопассана розчарували Флобера, і довгий час він бачив у ньому лише здібного, але аж ніяк не талановитого юнака. Флобер навчив юнака таємницям літературної майстерності - довго і наполегливо вдивлятися в те, що прагнеш описати, щоб віднайти у кожному життєвому явищі новий бік, якого до цього часу ще ніхто не торкався і не відтворював.

Мопассан восени 1869 р. вступив на факультет права в Парижі. Однак незабаром заняття були перервані, бо почалася франко-прусська війна, а він призваний до армії. Події цього часу мали величезне значення в духовному й творчому розвитку письменника. Героїчний опір французів розбудили в Мопассані патріотичні почуття, допомогли зрозуміти героїзм народу й у той же час вселили йому невигубну ненависть до всякої війни, що приносить кров і страждання. Антивоєнна тема стане провідною у творчості Мопассана.

Матеріальні труднощі не дозволили Мопассану продовжити навчання, і він змушений надійти на службу спочатку в морське міністерство, а потім у міністерство народної освіти. І хоча служба бачиться йому "каторгою", вона все-таки залишає час для літературних занять і дає безцінний матеріал для майбутніх творів.

У цей період він багато пише, пробуючи себе в різних жанрах: новели ("Рука трупа", 1875), повісті ("Доктор Іраклій Глоссе", 1875), поеми ("На березі", 1876), драми ("Зрада графині деРюн", 1877). Твори ці в художньому плані були слабкими й носили відверто наслідувальний характер, однак, працюючи над ними, Мопассан опанував прийоми письменницького ремесла, виробив звички до систематичної праці. Флобер читав і правив рукописи Мопассана, шукав видавців для його творів, знайомив з відомими літераторами, що бували в його будинку.

До кінця 70-х рр. відноситься зближення Мопассана з Е. Золя і його оточенням. У їхньому колективному збірнику "Меданськівечори" (1880) була опублікована новела "Пампушка", що відразу ж зробила ім'я її автора широко відомим. Він залишає службу й повністю віддає себе літературі. Виходять у світ його романи "Життя" (1883), "Милий друг" (1885), "Монт-Оріоль" (1886), збірники новел "Заклад Тельє" (1881), "Мадмуазель Фіфі" (1882), "Оповідання вальдшнепа" (1883), "Місячне світло" (1884), "Місс Гаррієт" (1884), "Сестри Рондолі" (1884), "Іветта" (1884), "Казки дня й ночі" (1885), "Туан" (1886), "Пан Паран" (1886), критичні статті, книги подорожніх нарисів.

З 1887 року починається останній період творчості Мопассана, відзначений наростанням у ньому кризових явищ, поглибленням песимістичних настроїв. У романах ("П’єр і Жан", 1888; "Сильна, як смерть", 1889; "Наше серце", 1890) і новелах (збірники "Орля", 1887; "З лівої руки", 1889; "Марна краса", 1890) звучать мотиви безсилля й незначності людини перед лицем смерті, її трагічної самітності й загубленості в жорстокому світі. Після невдалої спроби покінчити із собою в січні 1892 р. письменник був поміщений у психіатричну лікарню в Парижу, де й помер у липні 1893 р.