Презентація книги «Тернистий шлях до волі» Теодора Дячуна

«Тернистий шлях до волі» − це справжнісінька книга-сповідь уславленого й посивілого комбатанте, де щиросердно оповідається про автора, про його побратимів, з якими разом пройшли крізь вогонь, воду й мідні сурми, крізь боротьбу, підпілля, радянські концтабори. 

Рекомендовано широкому колу читачів, особливо шанувальникам історії визвольного руху.

Після закінчення карантину книга чекає на Вас в нашій бібліотеці.

Про комбата Української Повстанської Армії Теодора Дячуна

Українська нація — дивовижна, бо де ще можна знайти народ, який протягом усього свого існування боровся за право «бути» на своїй землі? Одним із таких борців є комбат Української Повстанської Армії Теодор Дячун, який усе своє життя поклав на боротьбу з нещадним ворогом. І в цьому немає нічого дивного, оскільки він народився на Тернопільщині, в селі Стегніківці, в родині Григорія та Євдокії, які були як на той час досить освіченими: батько — секретарем осередку «Просвіти», а мама входила до «Союзу українок».

Своє дитинство Теодор Григорович майже не згадує, бо в нього його фактично не було: «часи були такими». Дуже рано довелося стати дорослим, єдине, що він згадує, як до батька вечорами приходили колишні січові стрільці: «Під їхні спомини я з малих літ навчився ненавидіти окупантів України». Справді, у вересні 1939 р. у Західну Україну увійшли більшовики, які вже в 1940 р. заарештували всіх місцевих учителів, а серед них — і дядька Івана Івахіва. Вся сім’я після цього була змушена переховуватися, оскільки була загроза виселення до Сибіру.

А коли в червні 1941 р, замість більшовиків, прийшли німці, будучи 14-річним юнаком, Теодор Дячун іде в підпілля. Саме з цього часу, мені здається, і розпочинається «Тернистий шлях до волі». Сам він згадує: «В 1943—1944 роках я проходив вишкіл в юнацькому таборі УПА і був зарахований розвідником, зв’язковим у відділ «Чорного». 1945 року мене прийняли в ОУН. Я отримав псевдонім «Голуб». Виконував завдання із забезпечення бійців зброєю, продуктами харчування, медикаментами, оснащенням підпільної типографії. В бою з опергрупою КГБ був поранений і лікувався підпільно. В 1949 році був засуджений до розстрілу, який згодом було замінено на сталінську каторгу...»

Травень 1950 р. для Теодора Дячуна закарбувався на все життя, бо його, як і тисячі політв’язнів, чекав етап. Попереду — пекло в Північному Казахстані на станції Павлодар, що розкинулась над Іртишем, в’язнів змушували працювати на місцевій шахті. «Життя в таборі було тяжке. Часті «шмони», особисті обшуки в бараках, відпочинок на голих нарах і тяжка робота, помножена на сваволю наглядачів і бригадирів, призводили до того, що частина політв’язнів почала ставитися байдуже до свого життя». Саме таким запам’яталися перші роки життя в таборах. Але попри всі складнощі буденного життя, проявлялися і світлі промінчики. Теодор Григорович із особливим теплом згадував епізод, як один із бригадирів, отримавши посилку, пригостив нею усіх роботяг. Цей випадок наскільки вразив, що деякі навіть не могли стримати сліз. Як кажуть, «світ не без добрих людей».

Після смерті Сталіна в таборах почалися великі зміни, зокрема наглядачі стали добрішими, бараки вже не замикали, зменшилась норма праці та й харчування стало набагато кращим.

У 1956 р. в’язнів ГУЛАГІВ навіть почали заохочувати до навчання, ще однією важливою подією стала можливість отримувати посилки. Одного дня прийшла посилка і Теодору Григоровичу: «Написала сестра, що в посилці є вишита сорочка і портрет Шевченка, якого вишила моя двоюрідна сестра Оля до мого дня народження». Але коли він пішов її отримувати, то сержант, відкривши посилку і побачивши там портрет Кобзаря, категорично відмовився йому його віддавати, бо, мовляв: «Етат партрєт бандерівський». І як не старався Теодор Григорович переконати, але він був непохитний; і тоді взяв усе сало, яке було в посилці, й поклав його перед ним на стіл: «Так я пожертвував салом, але врятував портрет Шевченка, хоча сала теж дуже хотілося». Цей портрет пройшов довгу невільничу дорогу і кожен раз нагадував  йому такі потрібні слова: «Борітеся — поборете! Вам Бог помагає!».

У тому ж таки 56-му почала діяти комісія Верховного Суду СРСР, яка переглядала справи ув’язнених. У кінці травня 1956 р. на комісію потрапив і Теодор Дячун, але висновки такої комісії були невтішні: вирішено залишити термін без будь-яких змін. Почуте стало таким ударом для нього, що навіть не зміг нічого сказати.

«Я, трохи відійшовши від потрясіння, і кажу: «Гражданін офіцер, можна мені взяти листок паперу і ручку?». Той кивнув на стіл, де лежав стосик паперу, стриміла з «наливайками» ручка. Я сів до столу і пишу: «Верховной комиссии СССР от заключенного Дячуна Федора Григорьевича. Заявление. Если члены Верховной комиссии считают меня неисправимым для советского общества, то прошу дать мне высшую меру наказания». І поставив підпис». Таким вчинком була вражена комісія і все ж залишила половину терміну — 12 років і 5 місяців

У зв’язку з масовими звільненнями в’язнів не вистачало «рабсили», тому з’являється указ: якщо політв’язень дотримується режиму, виконує норму в розмірі 120%, то йому зараховується термін 1 день за 3. «Мені довелося заробляти проценти, щоб хоч трохи дихнути свободи».

У 1959 р. замайоріла така омріяна свобода, здобута важкою працею, і з’явилася нарешті можливість поїхати додому, але не судилося. Теодор Григорович дізнається про те, що ще не скоро він зможе ступити на рідну землю, бо ж ще треба було відбути «пораженія в правах на 5 лєт». Теодор Дячун був вільно поселеним у Джезказгані, замість того, щоб поїхати додому і побачити рідну домівку.

Довгі роки працював на шахті, раз в тиждень приходив відмічатися до відділення міліції. З 1978 року проживає у Білій Церкві на Київщині. разом з дружиною Лідією. 31 серпня 2017 року Білоцерківська міська рада визнала Теодора Дячуна Почесним громадянином Білої Церкви.

Брав участь у подіях Революції Гідності, регулярно чергував на Майдані. Неодноразово їздив на східний фронт підтримати вояків батальйону «Київська Русь», незважаючи на поважний вік.

Із пенсії постійно жертвує кошти на допомогу Збройним силам України.

 «Ой, думай, думай, чи перепливеш Дунай» — це епіграф із давньої української пісні, в якій образно висловлено народні погляди на мету і сенс людського існування. Справді, в кожного — своя ріка життя, яку треба гідно здолати, не оминаючи ні буйства повені, ні підступності мілини.

Теодор Григорович гідно прожив своє непросте життя, бо, зазвичай, коли доля забирає щось, то натомість дає інше, а йому доля подарувала довге і щасливе подальше життя.