"І знаю я: є чари в тихім слові…" - перегляд літератури (160 років від дня народження Б. Грінченка, українського поета, прозаїка)

«Україна! У цьому слові для мене все» Б. Грінченко

Доля відміряла йому короткий шевченківський вік – 47 років. У його житті і творчості, у тій напруженій роботі на ниві рідної культури, звичайно ж, були й окремі помилки, але жодного кроку, не освяченого любов’ю до рідного народу, не було. Він мав кілька псевдонімів – Василь Чайченко, Іван Перекотиполе, Борис Вільхівський, Л.Яворенко, М.Гримач, Немірич Ю, криптоніми В-ий, М-р С. та ін. З-поміж цих прибраних імен, якими користувався письменник у своїй літературній праці, найбільш вдалим визнають його псевдонім П.Вартовий. На сторожі рідного слова, історії, культури він, справді, стояв вартовим. І був першим не в одній її царині.

У родині Грінченків було п’ятеро дітей/ Борис був першою дитиною в сім’ї. Народився він 9 грудня 1863 року на хуторі Вільховий Яр на Харківщині (звідси його псевдонім Вільхівський). Невдовзі (1876) батьки переїхали в Кути під Харковом. Сюди Борис приїжджав на канікули, а потім щоліта відпочивав зі своєю родиною. Батько Грінченка, Дмитро Якович, нащадок козака, вибився у штабс-ротмістри. Був людиною працьовитою та чесною і дуже пишався своїм потомственним дворянством. Мати Поліксенія Миколаївна – щира, гуманна та добра жінка, за походженням росіянка. Вона зовсім не володіла українською мовою, пізніше твори сина спонукали її вивчити мову, щоб читати написане ним.

Хлопчик уже з п’яти років читав, його не можна було відтягнути від книжки. У семирічному віці захопився „Тарасом Бульбою” М.Гоголя. Тарас та Остап, які самовіддано захищали рідну землю, стали улюбленими героями малого Бориса. Йому теж захотілося бути письменником, і він почав складати вірші та оповідання і видавати рукописний журнал. 

Борис в роки навчання
в Харківському реальному
училищі (1879)

Тринадцятирічному Борисові потрапив до рук „Кобзар” Т.Шевченка. Книга його так вразила, що Борис після цього почав писати і вірші, й оповідання, і свій журнал тільки українською. За його словами, Шевченко здавався йому пророком, який „торкається головою неба”.

1875 року Борис вступив до Харківського реального училища, яке так і не закінчив: на п’ятому році навчання Бориса відрахували звідти без права продовжувати навчання. Річ у тім, що в Харкові Б. Грінченко спілкувався зі студентом-народником К. Філіп’євим, який давав йому читати «заборонену літературу». За це Бориса вкинули у в’язницю.

Жандарми планували через Грінченка вийти на слід народницького гуртка, де готували замах на Олександра ІІ. Але їхні сподівання виявилися марними.

П’ятнадцятирічний юнак поводився мужньо, не зламали його ні допити, ні жорстокі умови ув’язнення: камера, у якій він сидів, була холодним і мокрим підвалом. Одягнений в арештантський халат, він мерз, та й годували хлопця (спеціально, як вид тортур) солоною їжею, а води не давали. 

Діяли і через батька, якому поставили умову або „показати свою батьківську владу над сином”, або – заслання всієї родини Грінченків у Сибір протягом 24 годин. Батька пускали в камеру, щоб він дізнався, у кого Борис брав заборонену літературу, але той, навіть побитий батьком, не зізнався. Сказав хлопець про це тоді, коли довідався, що К.Філіп’єв у безпеці. Про мужність Бориса у в’язниці поширювалися легенди серед молоді, він став її героєм. 

Та півторамісячне ув’язнення було фатальним для юнака. Окрім того, що його виключили з училища, він позбавлявся права здобути не то вищу освіту, а й середню. У жахливих умовах ув’язнення Б.Грінченко захворів на туберкульоз, який, зрештою, і вкоротив йому віку.

Після в’язниці майбутній письменник рік перебував на поруках у батька на хуторі Кути, займаючись самоосвітою. Відбувши рік на хуторі, Борис пішки добрався до Харкова заробляти собі на хліб власними силами.

Влаштувався дрібним канцеляристом у Харківській казенній палаті. Робота була пов’язана із справами селян. Саме тоді Борис побачив невміння неосвічених людей відстоювати свої права, тоді ж у нього з’явилося бажання стати народним учителем.

Самотужки підготувавши і склавши при Харківському університеті екстерном іспити на звання народного вчителя, Борис Дмитрович домігся, що його „якимось чудом пущено вчителем на село”. Понад десять років свого життя письменник віддав учительській праці, бо був твердо переконаний, що саме тут принесе велику користь рідному народові. Ішов за німецьким філософом Лейбніцом, який твердив: „Той, хто держить у руках просвіту, може змінити обличчя землі”. А Борисові так хотілося змінити духовне „обличчя” свого народу!

Тернистим видався учительський шлях вісімнадцятирічного педагога.  Він працював в російськомовній школі с. Єфремівка, але мешкав у сусідньому українському селі Чунишине (зараз Семенівка). Тож вранці йшов на роботу в Харківщину, а ввечері повертався в Полтавщину, де жив „в одній хаті з хазяями, квочками під полом, ягнятами й телятами по ночах”, але був задоволений, бо того, чого шукав (українського лексичного і фольклорного багатства), мав досить. Молодий учитель компонував для дітей популярні книжки, брошури. Найвизначніші з них „Про грім та блискавку”, читанка „Од снігу до снігу” не втратили своєї актуальності в читанні сучасної дитини.

1883 року Б.Грінченко перебував на літніх учительських курсах у Змієві. Тут він познайомився із духовно близькою йому людиною, зі своєю майбутньою дружиною, вчителькою Марією Гладиліною, письменницею, яка виступатиме в літературі під псевдонімом М.Загірня. Все життя їх об’єднувало не тільки взаєморозуміння і велике кохання, а й важка праця. Запальний молодий учитель був відомим серед педагогів. Його поважали за відданість учительській праці, за гострий розум і любов до дітей. У статті „Якої нам треба школи” письменник відстоював ідеї навчання рідною мовою. Учитель Б.Грінченко переконував своїх сучасників, що „з чужомовної науки дитина дуже часто стає якоюсь недотепною, важкою на думку” – цей постулат покладено і в основу оповідання „Дзвоник” (1897).

З 1884 року письменник вчителює в с. Нижня Сироватка на Сумщині. Саме тут створені оповідання „Без хліба” (1884), „ Сестриця Галя” (1885), „Сама, зовсім сама” (1885).

Найдовше (1887–1893 рр.) Б.Грінченко працював у приватній школі відомої просвітительки Христини Алчевської – в селі Олексіївка на Луганщині (тоді Катеринославщина). Але і в «зразковій» школі Х. Алчевської учитель бачив ті ж проблеми що й скрізь. Це навчання чужою мовою (,адже українською мовою навіть говорити під час уроку заборонялося).

Педагогічна праця спонукала Б.Грінченка написати для дітей підручники „Рідне слово” (1889) та «Українська граматка » (1907).

Непрості взаємини склалися в письменника з Х.Алчевською. „Я поважаю її як людину. Та ставлюся негативно до тієї її діяльності, кінцевим результатом якої є русифікація мого народу. Повівшись інакше, я вважав би себе зрадником моїх переконань, – так відповів на запросини взяти участь у святкуванні 30-річного ювілею діяльності Христини Алчевської. – Я вважаю, що українці повинні служити Україні і українській, а не московській освіті. Поважаючи московську освіту на московській землі, я не можу інакше, ніж негативно, поставитися до московської освіти на українській землі. Кінцевим результатом Христини Данилівни є омоскалення мого народу, – тобто те, проти чого спрямована моя діяльність”. І він не приїхав на ювілейні урочистості і навіть не дозволив прочитати на вечорі свого попереднього вітання Х.Алчевській.

З 1894 року родина Грінченків оселилася в Чернігові. Працюючи в земстві, Б.Грінченко віддався літературній творчості, зокрема драматургії, хоч не мав на це стільки часу, скільки йому хотілося б.

Як педагог він розумів роль казки в дитячому вихованні. Тож активно виступив у жанрі віршованого оповідання та віршованої казки. З народних джерел черпав сюжети для цих творів. «Книга казок віршем» з’явилася 1894 року у Львові. Сюди ввійшло майже двадцять казок. Збірка мала велику популярність серед дітей, вона неодноразово перевидавалася. Разом із казками І. Франка, (збірка «Коли ще звірі говорили») «Книга казок віршем» Б.Грінченка розпочинала жанр української літературної казки.

У Чернігові письменник організував єдине в Східній Україні видавництво, що випускало дешеву популярну літературу для народу. Коштів не вистачало. Щоб здешевити вартість книг, Борис та Марія і коректуру, і редагування рукописів взяли на себе. Вони випустили у світ більше 45 видань загальним тиражем більше 180 тис. примірників, закладаючи на них кошти мецената Івана Череватенка, а незрідко й свої власні, хоч самі жили, заощаджуючи на елементарних побутових потребах.

Чимало сил і здоров’я Б.Грінченко віддав музейній справі. Письменник і його дружина упорядкували каталог музею старожитностей В.Тарновського. Вони врятували для нащадків ту частину колекції, що пліснявіла від вогкості в одному з київських підвалів. Півроку праці пішло на «Каталог музея украинских древностей». Тільки Шевченкових експонатів аж 758 пройшло через їхні руки. І ці врятовані ними Шевченкові твори, картини й речі зараз містяться в Державному національному музеї Т.Г.Шевченка в Києві.

У Чернігові Б.Грінченко багато праці доклав як фольклорист і етнограф. Він був першим, хто так грунтовно зібрав фольклорні скарби Чернігівщини, видавши їх тритомною працею „Этнографические материалы, собранные в Черниговской и соседней с ней губерниях”. Четвертим томом цієї праці письменник вважав фольклорну збірку «Из уст народа».

На початку літа 1902 р. Грінченки переїхали до Києва, на запросини редакції «Київської старовини». Грінченко мав довершити працю кількох поколінь інтелігенції над українським словником, матеріали до якого знаходилися в редакції.

Завдяки надлюдській енергії Грінченка чотири томи „Словаря української мови” побачили світ за два роки (1907-1909). „Думав я, що се справді буде редактування, однак зараз же виявилося, що се буде складання нового словаря з того матеріалу, який дала „Киевская старина” та зі свого ...”. Разом із Марією Загірньою він здійснив працю, яка стала рубіжною в українському словникарстві. За словами Олеся Гончара, тільки любов здатна була звершити цей подвиг. І звичайно ж то була любов до України, та ще небачена працездатність подружжя Грінченків, що по 10 – 12 годин, закинувши всяку іншу роботу, трудилися над словником. На словнику Б.Грінченка ґрунтувався український правопис, прийнятий у 20-их роках ХХ століття .

У Києві Борис Грінченко видавав першу українську періодичну пресу: щомісячний журнал „Нова Громада” і щоденну газету „Громадська Думка” (пізніше «Рада»). Чимало здоров’я і часу вклав письменник у створення київської „Просвіти”.  Членами товариства були відомі діячі української культури: Олена Пчілка, Леся Українка, М.Лисенко, Л.Яновська, Марія Загірня, М.Грушевський, Іван Нечуй-Левицький, М. Коцюбинський та ін.

У Києві письменник створив першу публічну бібліотеку, (її книжковий фонд нині в ЦНБ АН України імені Вернадського). Укомплектування «Просвітою» народної бібліотеки стало для Б. Грінченка його улюбленою важливою справою. До книг мав святе ставлення. Все життя родина письменника збирала книги і насамперед ті, що стосувалися України. Тож у заповіті просив нащадків, щоб його бібліотека збереглася як ціле, просив не змішувати її книги з загальним фондом, мати окремий каталог і окремі шафи, називати „Бібліотекою Марії і Бориса Грінченків”. Книги не видавати додому, а дозволяти (безкоштовно) працювати з ними в читальній залі. 

У Києві Б. Грінченко зазнав не тільки радощів натхненної праці, а й невимовного горя втрати рідних: матері, доньки і внука. Тяжка сімейна драма спричинила в Грінченка спалах пригаслого туберкульозу.

У серпні 1909 року в Києві Б.Грінченко складає свій духовний заповіт, а в вересні із дружиною приїздить на лікування в невелике італійське містечко Оспедалетті. Та Італія зустріла непривітно: та зима була холодною, вітряною…

6 травня 1910 року в будинку №2 на вулиці Віа Вітторіо Еммануеле (зараз район Колді Роді, провінція Сан-Ремо) письменник помер.

В останню подорож на Україну Б.Грінченка проводжали українці-емігранти, що перебували тоді в Оспедалетті, та італійці, які високо цінували особистість українського патріота. В Італії знали про нього, як про велику людину, яка все життя працювала для рідного краю, віддала йому свою єдину доньку й померла серед їхньої вічнозеленої, вічно заквітчаної природи (саме такими словами відгукнулася італійська преса на смерть Б.Грінченка).

Марка, присвячена Грінченку,
була випущена у 1998 році

Поклавши домовину й два вінки у вагон, прибраний пальмовим гіллям і трояндами, один із італійців сказав промову, яку закінчив словами: «Прощай, робітнику, що стільки зробив для свого краю, стільки страждав за його. Ми, італійці, складаємо тобі останню пошану».

Поховали Б.Грінченка в Києві. Кілька тисяч людей проводжали домовину письменника на Байкове кладовище. Такого похорону з Шевченкових, мабуть, часів не зазнала Україна. В перші після похорону дні багато людей приходило одвідати могилу, квітчаючи її свіжими щодня квітками. 

Кого втратила Україна в особі Б.Грінченка, сказав у прощальній промові  літературознавець С.Єфремов: «Не стало Того між нами, Кого звикли ми і в негоду, і в спеку палючу, і в люту хуртовину бачити завжди за роботою на нашій вбогій, занедбаній ниві, коло стерна нашого національного життя».

До 160 річчя від дня народження Бориса Грінченка працівники відділу обслуговування центральної бібліотеки ПМТГ підготували перегляд літератури «І знаю я: є чари в тихім слові…». Запрошуємо всіх бажаючих ближче познайомитися з творчістю видатного українця.