Мав талант людяності (до 105-ти річчя від дня народження Григорія Тютюнника)

Мальовнича вишнева Полтавщина щедра  на таланти. Саме тут, в селі Шилівка на Зіньківщині, народився 23 квітня 1920 року майбутній поет, письменник, вчитель Григорій Михайлович Тютюнник. Правда, мати Івга Федотівна називала його Єгором, а записаний він був Григорієм. У своїх спогадах менший брат по батькові Григір про цю подію розповідав так: «Дід Федот (Буденний) на радощах, що народився внук, вдома хильнув чарчину і пішов до сільради, але по дорозі не зміг проминути Гузійку, яка мала вдома завжди  «монопольку»… Скільки випив дід у славнозвісної на всю округу Гузійки – невідомо. Після цього він продовжив плентатись туди, куди його послали дружина і дочка, йшов і вже не тямив нічого, але коли прийшов, то забув як треба записати ім’я. Довго пригадував, а потім сказав секретареві:   «Пиши Грицько».  

Так було узаконене його ім’я, але мати не могла звикнути до нього. І Григорій, знаючи несприйняття матір’ю цього імені, підписувався у листах: «Ваш син Горя».

Дитячі роки Григорія пройшли у дідовій оселі (батько з сім’єю не жив). Григорій ріс жвавий і допитливий. Його бабуся не раз говорила: «То така дитина, що ні припнути, ні прив’язати».

У школу письменник пішов у шість років. Наука  давалася легко  і навчався він добре. Після закінчення у 1938році  Зіньківської  середньої школи  Григорій Тютюнник вступає на літературний факультет Харківського державного університету. Разом з ним навчалися Дмитро Білоус та Олесь Гончар. Восени 1941 року добровольцем іде на фронт.

Суворі випробовування випали на долю майбутнього письменника. Дві втечі з полону, перебування в партизанському загоні «За Батьківщину», що діяв на території Чехословаччини, два тяжких поранення. Останнє з них - під час прориву через ворожий фронт – виявилося особливо небезпечним: мало не до самого серця увійшов у груди уламок   ворожого заліза, мучив  потім усе життя і врешті-решт став причиною його ранньої смерті.  Його навчання, учителювання і напружена творча праця – то справжній подвиг.                                                                                  

Писати Григорій почав рано, ще в шкільному віці, друкувався в районній газеті. Григорій по-справжньому віддався поезії в роки війни. У його фронтових віршах і біль, і розпач, і трагедія загибелі бойових товаришів, і життєствердна віра в перемогу.

Першою опублікованою книжкою була збірка оповідань «Зорані межі» (1956), потім повість «Хмарка сонця не заступить» (1956), роман «Буг шумить» (1965). Але  найвизначнішим твором став роман «Вир». У ньому автор хотів показати українське село напередодні війни — у першій книзі, у другій — під час війни, в третій — повоєнне життя. Перша книга роману була опублікована у 1959 році. Невдовзі було  написано другу книгу. Коли рукопис був уже у видавництві, письменник раптом просить не друкувати його — він підготував інший варіант. Г. Тютюнник наполегливо переробляв книгу і радів, що виходило краще. Але не встиг надіслати доопрацьований рукопис редактору — перешкодила смерть.

Він непосильно працював і днями, і ночами, немов відчував, що довго жити не буде. Автор збирався створити епопею у 3-х або 4-х частинах. На жаль, встиг закінчити лише дві.

Любов до всього українського поєднала і вела по життєвому шляху дві непересічні особистості – Григорія Тютюнника і його дружину – Олену Федотівну Черненко, яка була йому вірним другом, берегинею його пам’яті  та популяризатором  творів. Ось як згадує про свого чоловіка Олена Федотівна:         «В 1949 році ми познайомилися. В березні одружилися, а з квітня цього ж року почали боротьбу за його життя. Став рухатися осколок по краю легені і підривав могутнє здоров’я Григорія. Операція, ще одна, і ще.  Аж доки в 1953 році вийняв осколок М. Амосов. В 1961 році,  24 серпня, ми переїхали до Львова, а 29 серпня Григорій обрав собі вічну квартиру.  Збирався в Шилівку, дуже хотів зустрітись з Григором». Вірною пам’яті Григорія Михайловича дружина залишалася все життя. Саме завдяки їй були підготовлені до друку неопубліковані твори митця.  Нею написані дві книжки-спогади про братів Григорія та Григора Тютюнників «Не зміліє пам’яті криниця» та «Зі скарбниці  пам’яті».

Григорій Тютюнник прожив неповних 42 роки і, по суті, лише підходив до вершин творчої зрілості. Встиг сказати багато, але сказав би ще більше, якби не жорсткі рамки тоталітарного режиму. Його любов до українського села здавалася аж надто палкою і тому підозрілою. Йому закидали патріархальну  обмеженість, невміння бачити «радісні перспективи колгоспного ладу».

Він любив Україну, малу Батьківщину, свій народ і рідну мову. Письменник  так говорив  своєму меншому брату, коли перечитував його перші твори, написані російською мовою: «Тільки знай, братику, мова – душа народу. Як же ти писатимеш про українців не їхньою мовою, як виразиш їхню душу  не через їхню мову, сиріч душу? Ти обов’язково зайдеш у цей тупик і потупцяєш назад, шкодуючи, що змарнував скільки часу».