Закоханий у вроду слів (до 135-ти річчя від дня народження Миколи Зерова)

У 1925 році в Україні з подачі Миколи Хвильового розгорілася палка полеміка, якою бути новітній українській літературі? Що має бути головним для письменника: пролетарське чи «від плуга і землі» походження, бажання писати чи все ж таки передусім освіченість, заглиблення у світовий досвід і вміння поводитися зі словом, відчувати його? Своє питання Хвильовий озвучив просто: що більше потрібно українській літературі: Зеров чи Гаркун-Задунайський (останній – персонаж оповідання Володимира Винниченка, уособлення провінційної обмеженості і шароварництва). Розвиваючи тему, Хвильовий пішов іще далі, намагаючись довести, що українська література може і має розвиватися окремо від російської, орієнтуючись передусім на Європу. До дискусії підключився і сам Зеров, який кинув клич Ad Fontes («До джерел»), стимулюючи літераторів до глибокого вивчення власних і світових культурних традицій.

Все це так і лишилося б інтелектуальною літературною дискусією, якби у 1926 році на неї не звернув увагу сам диктатор Сталін. Ідеї якогось окремішнього, відмінного від російського, шляху української культури і нації загалом видалися для нього загрозливими, а всі апологети курсу «на Європу», «Геть від Москви» були взяті на олівець. У 1928-му літературна дискусія була згорнута. У 1930-му відбувається показовий суд над українськими інтелектуалами у справі СВУ (Спілки визволення України). У 1933-му пострілом у скроню поставив крапку у своєму житті і творчості комуніст Микола Хвильовий. Через чотири роки таку саму крапку в урочищі Сандармох капітан держбезпеки Матвєєв поставить і в житті Миколи Зерова та десятків інших представників української наукової і культурної еліти, які мріяли про європейський шлях України – Леся Курбаса, Миколи Куліша, Валер’яна Підмогильного, Марка Вороного, Володимира Чехівського, Сергія Грушевського, Антіна Крушельницького…

Микола Зеров, як і інші інтелектуали, для радянської влади посередностей становив небезпеку уже самим фактом свого існування. Хоча все життя його цікавили лише дві речі: антична культура і українська література.

Микола Зеров народився 26 квітня 1890 року в Зінькові на Полтавщині в багатодітній сім’ї вчителя. У родині було 11 дітей, Микола був найстаршим.

Читати він навчився в 4 роки і з того часу став, як пізніше сам називав себе – «бібліофагом», пожирачем книг. Зеров був надзвичайно розумним, мав гарну пам’ять. Друзі жартома називали його “Енциклопедією”.

У 33 роки Микола Зеров став професором української літератури Київського інституту народної освіти (сьогодні це -  Київський університет ім. Шевченка).

Микола Костянтинович був природженим і блискучим лектором. Його називали Золотоустом, з лекцій, навіть, проводжали аплодисментами.

Митець товаришував з Хвильовим і тяжко пережив новину про самогубство однодумця. У 1930 роках радянська влада починає переслідувати українську інтелігенцію. Зеров був звільнений з роботи та ще й переживав особисту трагедію (дружина зрадила, а єдиний син помер).

У той час Микола Костянтинович не друкувався. Але все ж влада знайшла привід для його арешту. У ніч із 27 на 28 квітня 1935 року його заарештували на станції Пушкіне. 20 травня відправили до Києва для слідства. Фантазери з НКВД звинуватили Зерова у керівництві контрреволюційною терористичною націоналістичною організацією.

На першому допиті він заявив однозначно: “До ніякої контрреволюційної діяльності я не причетний, а отже, співучасників назвати не можу”. За справу взялися костоломи і вибили з нього інші відповіді.

Під час обшуку в нього вилучили книжки “Політика” з дарчим написом розстріляного у “справі 28” “терориста” Григорія Косинки та роман “фашиста” Пантелеймона Куліша “Чорна Рада”. Це і були докази тероризму з боку Зерова.

Коли Миколу Зерова відправили відбувати «покарання» на Соловки, він тривалий час намагався морально не зламатися й бодай якось зберігати звички позатюремного життя. Він, навіть, працював над перекладом “Енеїди” Вергілія, але цей переклад не зберігся.

Батько Зерова щотижня писав Сталіну: “Де мій син Микола?”. Нарешті йому відповіли, що син помер від запалення легенів 1937-го. Дружині після війни відповіли, що помер 1942 року. Ні вона, ні батько не дізналися справжньої дати смерті. Лише у 1958 році поета реабілітували. Відбулося це завдяки його учню та товаришу Максиму Рильському.

Коли митця запитували, як правильно наголошується прізвище – Зéров чи Зерóв, – відповідав: “Я відгукуюсь і на ямб, і на хорей”. Ті, хто його знали, казали, що Зеров не був педантом. Він терпіти не міг офіційщини, крикливих авторів, а цінував скромність і талант.

Микола Зеров залишив нам блискучу спадщину: талановиті вірші, глибокі літературні праці, переклади античних, польських, французьких та інших письменників. І заклик бути освіченими й самостійно мислити.