Неочікувані факти про В. Лиса - українського прозаїка, драматурга

Ім’я Володимира Лиса стало відомим широкому колу українських читачів насамперед завдяки відзнакам, здобутим на конкурсі «Коронація слова» різних років, починаючи з 2000 р. Найвідоміші з романів-лауреатів конкурсу – це «Острів Сильвестра» (2008) і «Століття Якова» (2010) (роман було екранізовано). 

Активну письменницьку діяльність Лис розпочав ще у 80-х рр. ХХ ст. Невдовзі після закінчення Львівського національного (у ті часи – «державного») університету ім. Франка він став поєднувати журналістську діяльність із письменницькою, створюючи п’єси, радіоп’єси й романи.

Людські історії, про які доводилося дізнаватися в процесі журналістської діяльності, дали поштовх до багатьох сюжетних ліній у творах Лиса. Доля навіть одного його персонажа може містити кілька подій, що насправді відбулися в долях різних людей.

Події в романах Володимира Лиса відбуваються переважно в ХХ ст. (іноді торкаючись і ХХІ – як-от часів Помаранчевої революції в «Країні гіркої ніжності»). Персонажі – зазвичай волиняни, найчастіше – мешканці села Загоряни (реальне село Згорани, в якому народився автор). Іноді охоплює й міста (Луцьк, Київ). Описи сільського життя вдаються письменнику краще, насиченіше. Перетин із великим містом часто маркований негативом: розкішшю й подальшим розчаруванням, поганою компанією, брехливими «мажорами» тощо. Навіть звичайна прогулянка Луцьком у «Країні гіркої ніжності», спершу ніби сповнена екскурсійних цікавинок, ледь не закінчується спробою однієї з героїнь утопитися.

Його твори сповнені відчайдушних вчинків, дивовижних збігів, знахідок, розчарувань. Письменник зазначав, що намагається уникати шаблонів у своїй творчості. Втім, неважко помітити повторюваність і схематичність деяких мотивів. Так, мотив кохання соціально вищої за статусом жінки до нижчого за статусом чоловіка трапляється ледь чи не в кожному романі Лиса. Це історії кохання сільського хлопця Якова й польської шляхтянки Зосі, відмінниці Віти й злочинця-рецидивіста Еміра, директорки великої компанії Люди та її підлеглого Ярослава, сільського дурника Івана й моделі зі світовим ім’ям Таумі Ремпбелл… На тлі реалістичного зображення сільських буднів, свят, військових дій, схеми таких нерівних стосунків виглядають дивно. Проте у творчості Лиса дивують не самі факти, що лягли в основу сюжету, а способи їх подачі.

Попри схематичність і деяку шаблонність характерів персонажів Володимир Лис – все ж таки майстер зраджувати горизонт читацьких очікувань. Саме зрада горизонту читацьких сподівань тримає увагу читачів до останньої сторінки. Непередбачуваність розвитку подій вимагає збільшення кількості персонажів у творах: таким чином зростає ймовірність того, що хтось раптово з’явиться, несподівано перейде з другорядних персонажів у головні або ж ще якимось чином додасть динаміки в сюжет.

Динамічність розгортання сюжетів, чіткі описи дій без надмірного психологізму роблять майже всі твори Лиса потенційно добре відтворюваними в кінематографі. Гармонійна композиція й чітка структура – це гарні передумови для перетворення тексту на кіносценарій. Далеко не кожен твір української літератури може витримати таку трансформацію.

Втім екранізація «Століття Якова» (2016), на думку Лиса, все ж таки багато втратила і виявилась, зрештою, дуже спрощеною версією його книги. Режисером фільму став інший відомий український письменник Андрій Кокотюха. Володимир Лис вважає, що фільм знято всього лише «за мотивами» його книги. Хоча Володимиру Лису загалом сподобалася гра виконавців ролі Якова – Станіслава Боклана й Романа Луцького, письменник підсумовує, що у фільмі, на жаль, втрачено колорит, притаманний роману, і цікавою ця кінематографічна робота буде переважно для тих, хто не знайомий з оригінальним текстом.

Отже, в доробку популярного українського письменника Володимира Лиса твори різних жанрів і тональностей – історичні романи-(квазі)біографії («Століття Якова» (2010), «Соло для Соломії» (2013)), своєрідні «саги поколінь» («Країна гіркої ніжності» (2015), «Діва Млинища» (2016)), іронічні романи («Іван і Чорна пантера» (2011)), романи-детективи («І прибуде суддя» (2004, 2018)). Усім творам притаманний суттєвий мелодраматизм, що поєднується з колоритним зображенням народного життя. Поряд з художніми творами є й автобіографічні: «Місяць, обмитий дощем» (2017) – збірка автобіографічних новел і есеїв та «Із сонцем за плечима. Поліська мудрість Пелагеї» (2014) – намагання Володимира Лиса передати в творчості образ і мудрість своєї бабусі. Останні твори відверто представлені, як автобіографічні, і вони захоплюють саме своєю справжністю, тим, що знаєш – це спогади реальної людини без художніх домішок. Можливо, нотки публіцистичності саме таким текстам найбільше пасують, тоді як в художніх створюють надмірну мелодраматичність і сенсаційність.