"Будеш, батьку, панувати Поки живуть люди, Поки сонце з неба сяє, тебе не забудуть!" (Т. Шевченко) (120 років тому в Полтаві відкрито пам'ятник І. Котляревському))

1903 рік. Вересень. Полтава. Київський вокзал. На вулиці ще тепло, каштанове листя шарудить під ногами. З київського потягу виходять люди. Про щось гомонять українською. Усі вони приїхали на визначну для України події — відкриття першого пам'ятника українському письменнику. Тому, хто почав писати тексти народною (українською) мовою — Івану Котляревському.

Ця знаменна для української культури подія, яку ще називали святом української інтелігенції, відбулася 30 серпня (12 вересня за новим стилем) 1903 року і засвідчила громадянську зрілість тогочасного суспільства. Тому що в ті часи побудувати пам’ятник українському поетові було подвигом.

Підготовка до цього тривала протягом двадцяти років, і тільки на початку 1890-х років було отримано дозвіл збирати кошти на пам’ятник у межах Полтавської та Чернігівської губерній. На щастя, громадськість на це мало зважала. Кошти надходили звідусіль: із Галичини, Волині, з Тамані й Кубані. Наприкінці 1890-х підготовка до спорудження пам’ятника на деякий час ніби завмерла. Тому що царський уряд усіляко гальмував цей процес, намагаючись підмінити його менш значущими заходами із вшанування письменника. Пропонували, наприклад, побудувати на Петровській площі освітній будинок і назвати його іменем Котляревського.

І ось саме в цей момент подав голос хранитель Шевченкової могили, уродженець Полтавщини Василь Степанович Гнилосиров, який у журналі «Киевская старина» виступив із дуже переконливою статтею, в якій розтлумачив людям, щоб були пильними, і не збилися на манівці. Він писав: «Що ж це буде, якщо ми спорудимо за тисячу карбованців золотом стовп на Петровській площі, якийсь будиночок чи шпиталь, назвавши його іменем Котляревського? Так, полтавці, не годиться!»

 І справа зрушила з місця. Дозвіл було отримано, скульптор Леонід Позен безплатно виконав роботи щодо бюста і барельєфів, архітектор Олексій Ширшов також безплатно виготовив постамент. І вже вказаного дня у Полтаві було свято. Свято не тільки міське, загальноукраїнське, а всього слов’янського світу! До Полтави приїхало майже 70 письменників, професорів. Серед них — Дмитро Багалій і Василь Стефаник, Борис та Марія Грінченки і Олена Пчілка, Леся Українка і Михайло Коцюбинський, Михайло Старицький і Володимир Самійленко, Олександр Олесь і Сергій Єфремов.

Кульмінація свята — 30 серпня. Відслужили панахиду на могилі Котляревського, молебень коло пам’ятника. Зняли з нього покривало і поклали 30 вінків. Деякі з них були срібні. Потім квіти і вінки перенесли до освітнього будинку імені Гоголя, де ввечері мало бути урочисте засідання. Водночас над Полтавою витала тривога, бо всі знали, що напередодні полтавське міське керівництво отримало із Санкт-Петербурга документ, яким делегатам з різних куточків країни заборонялося виголошувати промови українською мовою.

У театральній залі дуже було помітно, як нервується Полтавський міський голова Віктор Павлович Трегубов. Він був блідий, постійно потирав руки, озирався. Губернатора на заході не було. Там був тільки віце-губернатор Фонвізін. Перша частина урочистостей минула, як писав Котляревський, «благополушно». Але коли почалася друга і на трибуну вийшла вчителька Андрієвська, яка звернулася до гостей свята по-українськи, то дзвіночок у руках міського голови затремтів. І він, посилаючись на заборону, просив говорити російською мовою. Але в залі почали діставати вітальні адреси і класти їх на стіл, за яким сидів міський голова. Люди залишали зал десятками, сотнями, аж поки він спорожнів. А міський голова знепритомнів.

Ця подія мала серйозний розголос. Було подано скаргу в сенат на цю заборону. Але події 1905 року не дали змоги розглянути її так швидко, як це треба було зробити. І тільки 1906-го полтавці отримали роз’яснення, що дії їхнього міського голови були неправомірними.

Наступного дня о 13 годині був великий літературно-музичний концерт. Виступав київсько-полтавський хор під керівництвом Миколи Лисенка. Його побратим Михайло Старицький читав українські поезії, звучали українські пісні. Зал був дуже урочисто прибраний рушниками, хустками, квітами. У ресторані «Монголія» дали парадний обід для шанованих гостей свята. Сценарій обіду розробив Панас Якович Рудченко (Мирний) за мотивами «Енеїди» Котляревського. Полтава ніби завмерла на три дні, всі магазини міста було зачинено. Вулицями ходили книгоноші й продавали видання творів Котляревського та його біографію, видані коштом губернської управи. Продавали також парфуми з промовистою назвою «Наталка Полтавка».

Щодо самого пам’ятника Іванові Петровичу Котляревському, то, згідно з архівними документами, його побудували на громадські кошти, які збирали протягом 1895—1898 років — 11 768 карбованців 67 копійок. Постамент пам’ятника зроблено із дніпровського граніту, бронзове погруддя Івана Петровича увінчане символічним лавровим вінком. Постамент також оздоблено трьома горельєфами роботи Леоніда Позена, що відтворюють епізоди з творів письменника — «Енеїди», «Наталки Полтавки» та «Москаля-чарівника». На фасаді (вгорі) слова: «Де згода в сімействі, де мир і тишина, щасливі там люде, блаженна сторона» та слова Тараса Шевченка: «Слава сонцем засіяла: не вмре кобзар, бо навіки його привітала». Висота пам’ятника — 5,7 метра.

Пам’ятник розташували на Протопопівському бульварі (тепер бульвар Котляревського). У наш час бульвар прикрашає алея пірамідальних дубів, це  один із наймальовничіших куточків Полтави.

Саме на відкритті  пам'ятника І. Котляревському, на який збирали гроші українці, представники інтелігенції показали, наскільки важлива мова та як важливо не здаватися й не відступати від своїх принципів. Ця подія змінила життя кожного, хто нині вважає себе українцем.