Звучить сучасно і захоплює кожного. Василь Симоненко

На другий день Різдвяних свят, 8-го січня далекого 1935 року в селі Біївці, Полтавської області, народився відомий поет Василь Симоненко. Влітку 1962 року Симоненка жорстоко побили працівники міліції. Після того молодий поет постійно жалівся на біль у нирках і попереку. У грудні 1963 року Симоненко помер у лікарні від раку нирок. Йому було всього 28 років. 

Симоненко написав багато прекрасних рядків окрім усім відомого “Ти знаєш, що ти людина…”. Тут і революційні пророцтва, й жартівливі балади, й серйозні поеми, і страшенно зворушливі вірші про перше кохання. Інтимна лірика Симоненка — потужне крило його поезії.

Полюбити — зрадити, гнів — любов, будні — свята, радість — жаль, фантастична зустріч — трагічна втрата — такі нюанси, злети й падіння найпрекраснішого з людських почуттів в інтерпретації Василя Симоненка. Тільки в його інтимній ліриці знаходимо рядки, які так вражаюче точно відтворюють сум'яття душі, розтривоженої коханням, його неминучість, його велику силу, інколи свідомо чи несвідомо приховану.

Василь Симоненко назавжди залишився молодим, а працівники центральної бібліотеки зібрали для вас кілька своїх улюблених віршів поета.

       Я тобі галантно не вклонюся,

Комплімента зроду не зліплю,

Тільки в очі ніжні задивлюся,

В них свою тривогу утоплю.

 І коли химерною габою

спеленає землю довга ніч,

довго серце тужить за тобою,

Довго сон мені не йде до віч.

 Довго білі таємничі крила

Обвивають маревом видінь,

І стоїш ти, крихітна і мила,

І прозора, мов ранкова тінь.

 І палають, наче стиглі вишні,

Владно підкоряючи собі,

Губи неціловані і грішні,

Очі божевільно голубі.

               ___

      Світ який — мереживо казкове!..

Світ який — ні краю ні кінця!

Зорі й трави, мрево світанкове,

Магія коханого лиця.

Світе мій гучний, мільйонноокий,

Пристрасний, збурунений, німий,

Ніжний, і ласкавий, і жорстокий,

Дай мені свій простір і неспокій,

Сонцем душу жадібну налий!

Дай мені у думку динаміту,

Дай мені любові, дай добра,

Гуркочи у долю мою, світе,

Хвилями прадавнього Дніпра.

Не шкодуй добра мені, людині,

Щастя не жалій моїм літам —

Все одно ті скабри по краплині

Я тобі закохано віддам.

                   ___

       Вона прийшла непрохана й неждана,

І я її зустріти не зумів.

Вона до мене випливла з туману

Моїх юнацьких несміливих снів.

 Вона прийшла, заквітчана і мила,

І руки лагідно до мене простягла,

І так чарівно кликала й манила,

Такою ніжною і доброю була.

 І я не чув, як жайвір в небі тане,

Кого остерігає з висоти...

Прийшла любов непрохана й неждана -

Ну як мені за нею не піти?

                  ___

       Зустріч і небажана, й раптова..

Краще, мабуть, і мені й тобі

Щоб не стрілись ми сьогодні знову

На бульварі в гомінкій юрбі.

 Ти холодний погляд опустила,

А лице в напруженім огні,

Певно, тому що немає сили

Прямо в очі глянути мені.

 Стоїмо у вуличному шумі,

Слів шукаєм, але слів нема...

Я тепер у новому костюмі,

Ти оце помітила й сама.

 І, напевне, теж згадала нині,

Як мені тоді сказала ти,

Що зі мною у простій свитині

У "між люди" соромно піти.

 Ні, тепер не знаємо ми мови,

І не пройдем вулицею знов...

Я придбав костюм для себе новий...

Чи ж придбала ти собі любов?

                      ___

       Я чекав тебе з хмари рожево-ніжної,

Із ранкових туманів, з небесних октав,

Коли думи збігалися з мли бездоріжної

І незвіданий смуток за душу смоктав.

 Я від тебе жадав незвичайного й дивного,

Щоб з'явилася маревом, видивом, сном,

Щоби я знемагав од дихання нерівного,

Од заклятої радості під вікном.

 І не міг я спекаться словесної пишності,

Одсахнутись ураз од кокетливих мрій,—

Волочив я тебе в ореолі безгрішності

Крізь хитливих ілюзій розкиданий стрій.

 Припливла ти до мене з прибоєм уяви,

Несподівано встала над смутком чекань,

Розцяцькованих мрій павіани і пави

Повтікали лякливо під купол світань.

 Розгубили вони свої зваби і почесті,

І сьогодні вклоняється серце моє

Тій земній, соромливій, жагучій жіночості,

Що красою життя — материнством — стає.

                    ___

 Ну скажи — хіба не фантастично,

Що у цьому хаосі доріг

Під суворим небом,

Небом вічним,

Я тебе зустрів і не зберіг!

Ти і я — це вічне, як і небо.

Доки мерехтітимуть світи,

Буду Я приходити до Тебе,

І до інших йтимуть

Горді Ти.

Як це все буденно!

Як це звично!

Скільки раз це бачила Земля!

Але ми з тобою...

Ми не вічні,

Ми з тобою просто — ти і я...

І тому для мене так трагічно

Те, що ти чиясь, а не моя.