«Стійте всіма силами за Україну» - до 145-ти річчя від дня народження В. Винниченка

Володимир Кирилович Винниченко був всебічно обдарованою людиною, залишив по собі яскравий, рельєфний слід в історії нашого народу. Він виявився безпосередньо причетним до найважливіших, наймасштабніших процесів і доленосних віх поступу нації в ХХ столітті – Української революції, відродження державності, спроби реалізації ідеї соборництва. Він був винесений на найвищі шаблі суспільного життя – лідера найвпливовішої партії національно-демократичної революції – УСДРП, заступника Голови Центральної Ради, голови першого національного уряду – Генерального Секретаріату, керівника антигетьманського повстання і відродженої в її ході Української Народної Республіки, провідника вищої державної інституціх останньої – Директорії.

Саме його рукою у буквальному розумінні слова навічно вкарбовувалися в історію такі віхи відродження українства як Універсали Центральної Ради, відозви і декларації Директорії, резолюції Трудового Конгресу України... Подібні діяння й документи – предмет неабиякої гордості кожного народу, а ім’я політика, причетного до них, заслуговує на особливу пошану, а то й стає священним.

У кожного, хто замислювався над політичною долею Володимира Винниченка, хто аналізував його життєвий шлях, не може не виникнути питання – що змушувало наділену багатьма талантами особистість раз за разом відриватися від художньої творчості, яку він страшенно любив і для якої, здається, народився, і занурюватися в політичне, революційне життя? Адже останнє приносило йому масу прикростей і розчарувань, оберталося справжніми трагедіями.

Він був відрахований з університету, відбував покарання у сумнозвісній Лук’янівській в’язниці, віддавався в солдатчину, потрапив до “психушки”, доводився до самогубства, жив під чужим ім’ям, неодноразово емігрував...

Зоряні злети революційної доби, сходження на владні Олімпи виявились такими складними, були пов’язані з такими надлюдськими зусиллями, моральними випробуваннями, що В.Винниченко назвав їх трьома сходженнями на Голгофу. А за ними іще починалась жорстка, здебільшого зовсім не об’єктивна критика, що переростала і в ідейне шельмування.

Однак мужньо, стійко зносячи незаслужені образи, В. Винниченко через коротку паузу, віддану літературі, знову повертався в середовище, яке проклинав і не раз обіцяв порвати з ним назавжди – в політику. Що ним рухало? Що надихало?

Гадається, що серед численних талантів Володимира Винниченка найбільший – то особлива чутливість до народного болю, щире співпереживання поневоленим, скривдженим, ображеним, мабуть, уроджена непримиренність до будь-яких проявів несправедливості.

В. Винниченко прийшов у цей світ і знайшов його дуже недосконалим і несправедливим. Він не хотів з тим миритись і вважав, що просто зобов’язаний зробити все від нього залежне, все, що тільки можливе, щоб перебудувати, поліпшити життя, вдосконалити суспільні відносини. Іншого сенсу свого земного призначення він не бачив.

Він не раз говорив, що в революцію, в політику його тягне, штовхає “те, що більше за нас”. Намагаючись осягнути себе самого, свою вдачу, розгадати код свого життя, Володимир Кирилович апелює до образу Канопуса – зірки Всесвіту, світло якої майже у 8 тис. разів сильніше за сонячне. При цьому його, Винниченків Канопус – то не лише путівна зоря, а й образ внутрішньої організації свідомості, яка скеровує думки, волю, характер, вчинки згідно з найвимогливішими, по-суті ідеальними критеріями.

Його позиція, поведінка зумовлювалася “тим, що було більше за нього”, його рідкісною альтруїстичною вдачею – підкоряти всього себе не особистим інтересам, а вищим потребам народу нації. Гору над усе брала всеперемагаюча любов до рідної України, поневоленого народу, бажання якнайбільше прислужитись національній ідеї, національній справі, подвижницьке прагнення будь-що домогтися справжнього соціального і національного прогресу.

Власні настрої і поривання Володимир Кирилович вкладав і у вуста, вчинки героїв художніх творів, чим як істинний володар дум свого покоління, він схилив до прогресивних ідей чимало співвітчизників.

Як революціонер, політик, державник він виявляв чесність, принциповість, послідовність. Водночас багато де в чому був ідеалістом і романтиком.

Однак без таких ідеалістів і романтиків, таких особистостей, таких велетів історичний прогрес, соціальний і національний поступ просто неможливі.

Звертаючись до політичної та культурної спадщини В.Винниченка, ми краще пізнаємо самих себе, своє минуле, глибинні традиції, віднаходимо в них невичерпні джерела натхнення. І найкращою даниною пам’яті Великого Українця було б творче наслідування його подвижницького життєвого прикладу, наближення часу торжества ідеалів, в які він щиро вірив, до яких нестримно прагнув.